Анна Михайлівна Дмитрян. Мати. Меценат. Зодчий.

Анна Михайлівна Дмитрян  

Мати. Меценат. Зодчий.

             Благодійництво... Складне слово з двох простих: діяти благо, тобто творити добро. Люди займаються цим не тому, що так треба, а тому, що інакше не можна. Це особливий стан християнської душі. 

           В генетичній свідомості бобринчан особливо закарбувалась яскрава особистість жінки-зодчого — Анни Дмитрян, i це далеко не випадково.

            Анна Михайлівна Дмитрян народилася 1843 року. Юність i молодість пройшли в Новомиргороді. В 1863 році вона вийшла  заміж за Афанасія Дмитряна, а їх весілля стало досить гучним та легендарним на Єлисаветградщині. Чоловік її був підприємцем, вирощував породистих коней (мав три конезаводи), на чому i на­жив величезні капітали. В 1884 р. Анна Михайлівна, на 41 році жнття, овдовіла, отримавши в спадщину від чоловіка його мільйони — ось тоді вона й зайнялася благодійницькою діяльністю.

             Сумна доля привела її до Бобринця вкінці XIX ст. — з метою лікування хворої на сухоти старшої дочки, теж Анни. Степове повітря, близькість моря добре лікували людей від туберкульозу, але навіть це не врятувало любу дитину. Після смерті  дочки Анна Михайлівна завершує розпочате будівництво оригінального пра­вославного храму Св. Пан­телеймона в Бобринці (пізніше, за радянських часів, на цьому місці було збудовано Комінтернівський клуб).

         Унікальність храму в то­му, що одношатровнй велетень був оздоблений гарними голубими кахлями з ке­раміки (мюдівської глини), зробленими бобринецькими спеціалістами (майстер Ф. Л. Гоц), та розписaні рідким розчином золота. Iконостас, притворне оздоблення церкви теж були виконані з фарфору та кипарисового дерева  старовізантійському стилі, а розписували їх монахи Києво-Печерської лаври в 1886-1888 роках.

         До 300-річчя панування імператорського роду Романових Анна Михайлівна бере участь у фінансуванні будівництва в Бобринці — за про­ектом архітектора
Я. В. Паученка величного трьохшатрового Вознесенського собору, який копіював Київський Володимирівський. Це   було  в 1912 році. За її кошти при цьому соборі будувалися церковно-приходське училище і гуртожиток для  священиків,

дяків, вікаріїв. Будівництво собору обійшлося меценатці в 100 тисяч рублів (для порівняння: карова тоді коштувала  8 рублів,  хромові  чоботи- 1 руб).

              Відомий письменник XIX століття, уродженець Єлисаветграда В.Жульгін у своїй книзі «Три столиці» писав про цей собор: "Коли сонце проривається потоками до Собору, воно запалює всю цю дивовижну візантійщину. Чи була вона такою там, на своїй батьківщині, у Візантії? Сумнівно. Але цей новий ренесанс чудовий. Він казково втілився, i це золото розкриває таємниці химерності, складності буття i Всесвіту!"

               

             
              Тривалий час собор давав притулок краєзнавчому му­зею, що врятувало його від руйнації. Відтепер стіни його знову живуть, слухають молитви віруючих, а біля ікон палахкотять лампади Про­щення i Любові.

           Після спорудження собо­ру, училища та гуртожитку Анна Михайлівна спрямувала свою доброчинність на забезпечення населення медичною допомогою. Тільки в Бобринецьку та Витязівську лікарні було презентовано 50 тисяч золотих карбованців готівкою. Голова товариства Червоного Хреста П.Ревуцький, наш земляк, сказав про A.M. Дмитрян: "Її до цього кроку сподвигло не чистолюбство, а благородний порив люблячого серця та глибоке усвідомлення необхідності до-помоги бідним, бажання творити добро i милосердя". Заради вічної пам'яті дочки вона заснувала в Елисаветграді лікарню ім. Св. Анни (18 травня 1904 р.). Тисячам людей іменем своеї дочки ця жінка i сьогодні несе лікарську допомогу та надію.

              Померла Анна Михайлів­на 13 січня 1913-го — на 70-му році життя від раку шлунку. По заповіту поховали її в родинному склепі, який було влаштовано під Пантелеймонівським храмом. Тіло винесли з Ковалівської церкви (Єлисаветград) о 10-й ранку i перевезли до Бобринця. Бальзамоване тіло меценатки поховали перед вівтарем Св. Пантелеймонівсъкої церкви в красиво оздобленій кришталево-мідній домовині, де воно знаходилося до 1932 року. Силова ж руйнація храму-усипальниці знищила навіть кістки славетної Жінки.                    Залишилися згадки, що її ос­танки було таємно перепоховано на Грицькованському кладовищі в Бобринці, але місце в голодовку 1932-1933 років загублено.

              Пам'ять людського благочестя, на жаль, дуже коротка. Дійсно: "Дорога в пекло вимощена благими намірами!".

              До самої революції 1917 р. на честь Анни Дмитрян в січні місяці служили молебень в Св. Пантелеймонівському храмі, роздавали милостиню, лікували немічних та хворих. Було б добре цю традицію відновити нам, сучасникам, поставивши пам'ятну меморіальну дошку на Вознесенському соборі, а найголовніше — повернутися до своїx традиційних слов'янських чеснот: співчуття, мило­сердя, добропорядності та общинної братерської взаємодопомоги.

         За Г.О.Лашкулом