Моя рідна Бобринеччина...

З історії Бобринця...

        Бобринець — місто районного підпорядкування, центр району, розташоване за 54 км. на південь від Кіровограда. Через степову Бобринеччину пролягає шлях із півночі на південь до берегів Чорного моря. Сучасна територія району складає 6,1% загальної площі Кіровоградщини.

         У місцевому краєзнавчому музеї зібрані унікальні експонати, які становлять колекцію «свідків» минулого нашого краю. Розкопки проводилися на березі річки Сугоклею, біля сіл Піщаного та Малої Друкової, а також Свердлової та Червонозорівки.  Матеріали з Піщаного (34 кремені (рубила, скребло подібні знаряддя, відщепи) слід датувати кінцем мустьєрської епохи, тобто початком пізнього палеоліту (30-40 тисяч років тому).

Історія дохристиянського Бобринця далеко не вивчена. Крихітки досліджень В. Ястребова, Д. Телєгіна, В.Антоновича та наших сучасників Н. Яковенко, Г. Семеська, Д. Кобифи, В.Кабанця підтверджують факт, що у межиріччі Сугоклія (Чакоклія — чиста вода у перекладі з тюркської мови) та Бобрики існувало торгове хліборобське поселення, такий co6i "місточок" між слов'янськими i тюркськими общинами.

Археологічні знахідки кам'яної доби в районі села Піщане та міської Володимирівської балки підтверджують, що в часи сивої давнини тут було квітуче поселения полянських та угличських племен.

В рукописних та архівних матеріалах Академії  Наук України (архів I №1665) читаємо: "Найдавнішим поселенням слід  вважати державне казенное сельцо Бобрінцово, 11 тис. десятин землі, 469 чол. різного  віросповідання" (датоване початком 18 ст.).

Легенди краю фіксують людську пам'ятъ про поселення тут в 1754-1764 роках козака Хоми Бобрика. "На вільних землях яким було засн­овано однойменний хутір на запорозькій Дачі "Сугоклея Малая" (картка В.Антоновича №175). Свідчення підтверджують, що до 1767 року це був хутір Бобрінцово, а з 1779 року село з цією ж назвою. Вже з 1829 року — місто, яке в 1835 році отримує статус повітового з підпорядкуванням Ольвіополю, а з 1865 року — Єлисаветграду.

Пореформенний період розвитку міста найефективніше вплинув на економічний та культурно-мистецький розвиток його мешканців. В 30-х роках XIX століття архітектори А. Достоєвський, В. Козловський та Я. Розенберг перепроектували містозабудову Бобринця i він отримав ідеально скомпоновану архітектурну композицію, яка й сьогодні вражає своєю величчю та розумною доцільністю, ставши одним з "семи чудес Степу" (за Ястребовим).

В 1867 році Бобринець от­римав власний герб, на якому зображено рідкісного реліктового пта­ха — дрофу в обрамленні семи снопів пшениці на синьо-жовтому фоні. Фолькло­рист i краєзнавець В.Ястребов згадує, що дрофи були, як шляховий вказівник: "Если вдоль дороги по полям бега­ют смешные толстые пти­цы, значит до Бобринца неда­леко".

Поштовий шлях із Єлисаветграда до Миколаєва, Одеси та Херсона давав місту статус Пальміри Новоросійської. Підтвердженням цьому є підземні ходи та катакомби Бобринця, довжина яких близько 10 кілометрів, i які несуть історичну таємницю та сакральну загадку.

Генетична пам'ять міста відтворює славу героїв-земляків 1812 року: братів Остен-Сакенів (Миколи та Петра), кавалерів чотирьох Георгіївських нагород, які навічно закарбовані в Московському xpaмi Христа-Спасителя, активного учасника Кримської війни 1855 року капітана С.О.Гончарова, медичної сестри Варвари (доч­ки І.Суховольського), яка винесла з бою десятки поранених у Севастополі, а сама загинула хороброю смертю. Знаменитий актор М.Садовський у 1877 році отримав Георгія за Шибку, а міжнародним знаком Червоного Хреста нагороджено І.Карпенка-Карого.

         Вироби цехових майстрів, мулярв, шевців, ковалів, хліборобів реалізовувалися на сезонних ярмарках та знаменитих базах Бобринця. В.Анто­нович у своїх картках підтверджує активне церковне життя бобринчан. На той час у місті існувало три приходи: Православний (Вознесенський), Пантелеймонівський та Миколаївський, іудейський (діяло п'ять сина­гог та навчальні заклади при них), громади лютеран та буддистів. Всього прихожан було близько 14 тисяч, а в місті на кінець XIX століття прожи­вало близько 20 тисяч жителів.

           Колоніальний (бо селилися тут звідусіль) інтернаціонал бобринчан був представлений майже двадцятьма націями та на­родностями світу. Так, чисельний i національний склад Бобринецького повіту на середи­ну XIX ст. був таким: всього — 249048 чол., із них українців (малоросів) - 167987 (67%), молдован — 44713 чол. (18%), росіян (великоросів) — 21477 чол. (9%), евреїв — 10687 чол. (5%), німців — 466 чол. (0,19%), інших - 3720 (1,5%) (дані Українського історичного архіву №276).

Цікавий    національний склад міста Бобринця на 1883 рік: всього проживало 3554 особи, з них 2032 євреїв, 1342 українців, 88 молодован, 37 поляків, 9 німців, 2 болгар, 5 інших.

За статистичними даними Бобринецько-Миколаївська церква, заснована в 1792 році, володіла 111 десятинами орної землі (Архів Академії наук №1126).

Серед найбільш діяльних земських, дворянських, повітових засідателей зборів були представлені й наші земляки-бобринчани з козацькими прізвищами: Архимандрит Значко-Яворський, Микола Кривоніс, родини Милорадовичів, архітектор Яків Паученко, меценатка Анна Дмитрян. Але найшанованішим був олексієвець Максим Залізняк, який одружився на бобринчанці, хрещениці Бобрика, Ка­терині, і мав від неї двох синів — Петра та Павла. Сини його прославилися у війні 1812 року й поховані у Бобринці (на першому цвинтарі в районі сучасної школи мистецтв). Героїчною постаттю став i захисник православія, народний ватажок-праведник Максим Залізняк, який відзначився під час Коліївщини, 240-річчя якої  збігається цьогоріч з 240-річчям Бобринця.

Гарною сторінкою історії Бобринця стало формування в містi духовної колиски українського реалістичного театру, титульним обличчям якого був письменник, драматург, компо­зитор i актор Марко Лукич Кропивницький. Аматорський театр Бобринця освятили такі знакові  для того часу особистості: сім’ї Тобілевичів, брати Івана Карпенка-Карого — Павло Саксаганський, Микола Садовський, їхня сестра Марія Садовська-Барілотті. Великий український письменник Іван Франко назвав Колумбом М.Л.Кропивницького, а худож­ник Ілля Рєпін сказав проро­чу фразу: "Реалістичний український театр народився не під Києвом i не під Львовом, а під скирдами вольного сте­нового міста Бобринця." Багато років поряд з Кропивницьким працювали І.Мар'яненко, М.Заньковецька, М.Сочеванов, які створили тут театральну школу, що відображала вільний степовий дух православ'я. Бобринець притягував своєю доброю енергією Мусіна-Пушкіна, Степняка-Кравчинського, родини Новаковських та інших талановитих людей то­го часу. Невипадково Кропив­ницький скаже: "Дорога до слави лежить тільки через працю, а інші дороги — в нікуди."

           Фактичний матеріал акцентує та підтверджує величезну працю селян, міщан та управ­ління Бобринця, які створили в степу унікальну перлину Херсонської Тавриди. Але по-переду бобринчан чекали драматичні  випробування XX сто­ліття: три революції, дві світові війни, громадянські сутички та величезний комунальний прорив радянської цивілізації, яка докорінно змінила містоi край, в цілому зробивши його соціально перспективним.

                                                                                          За Г.О.Лашкулом